Справжній вчитель – це від Бога!

Учитель… Це не просто слово – це життя, це дитячі долі, це майбутнє нації, це, нарешті, майбутнє цілої держави. Як людина починається з дитинства, так особистість починається з учителя! Бо це не зовсім професія, це скоріше покликання, призначення «сіяти розумне, добре, вічне».
На думку відомого педагога Василя Сухомлинського, «працю вчителя ні з чим не можна ні порівняти, ні зіставити. Ткач уже через годину бачить плоди своїх турбот. Сталевар через кілька годин радіє з вогненного потоку металу – це вершина його мрії; орач, сіяч, хлібороб через кілька місяців милується колосками і жменею зерна, вирощеного на полі. А вчителеві треба працювати роки і роки, щоб побачити предмет свого творіння; буває минають десятиріччя, і ледве-ледве починає позначатися те, що ти замислив; нікого так часто не відвідує почуття незадоволення, як учителя; ні в якому ділі помилки і невдачі не приведуть до таких тяжких наслідків, як в учительському. Учитель зобов’язаний перед суспільством, перед твоїми батьками працювати тільки добре; кожна крихта твоєї людської краси – це його безсонні ночі, сивина, неповоротні хвилини його особистого щастя – так, учителеві часто буває ніколи подумати про себе, бо він змушений думати про інших, і це для нього не самопожертва, не покірливе підкорення далі, а справжнє щастя особистого життя».
У перші вихідні жовтня вся українська спільнота відзначає велике професійне свято – День працівника освіти, День Учителя. У цей день кожен, якого б віку і суспільного становища не досяг, неодмінно з теплотою і любов’ю згадує свого вчителя, вихователя, рідну школу.
Дорогі наші освітяни, ви з високою відповідальністю служите найшляхетнішій справі і гідні самої щирої вдячності за терпіння, мудрість і вірність обраній професії. Ваші серця завжди наповнені співчуттям і добротою, які щедро розділяєте з дітьми. Велике щастя мати доброго вчителя, який навчає бути Людиною, велике щастя мати мудрого вчителя, який уміло передає свої знання та вміння, адже він є справжнім компасом у житті для підростаючого покоління. Саме ви є джерелом сили для підкорення нових висот, відкриваєте фіранку у минуле, даєте можливість зрозуміти сьогодення, разом з вами діти намагаються зробити його кращим, прокладаєте місток у майбутнє.
У переддень професійного свята особливо теплі слова подяки хочемо передати ветеранам педагогічної праці. Саме ви тримали в руках ті життєдайні зернята, які проросли добром, щедрістю, безкорисливістю, вмінням бути потрібним іншим. Ви – наша надія і сподівання у безнадійних ситуаціях, наш притулок і захист. Бажаємо вам міцного здоров’я на довгі літа, хай не полишають вас своєю увагою та піклуванням близькі вам люди, кожен день хай буде сповнений добра, щедрості, надії і віри.
А.Дістервег, відомий німецький філософ і педагог, зауважував, що «учитель свідомо повинен йти в ногу з сучасністю, пройматися і надихатися силами, що пробудилися в ній». Не всі, на жаль, розуміють, що сьогодні вчити дітей традиційно уже не можна. Сучасні діти вимагають від нас сучасних методів і форм, тому ми, учителі, повинні відповідати часу і змінюватися разом з ним. Ми будуємо Нову українську школу і тому найважче тим учителям, які працюють в перших класах, бо вони – першопрохідці. В їхніх руках майбутнє нашої нової України. Наснаги вам, наші дорогі новатори, творчого злету, розуміння і підтримки батьків.

Відділ освіти Білокуракинської райдержадміністрації

Розруха в голові або амнезія (оповідання)

На кладовищі тихо. Після тривалого шаленства гультяй вітрисько врешті вгомонився. Небо проясніло, в природі розлилась така благодать…
О цій ранковій порі цвинтарну тишу порушує хіба що легеньке подзенькування фольгових пелюсток штучних квітів на могильних надгробках.
Баба Валя нарешті вибралася на кладовище. Насилу дошкандибала. Захекалася, в грудях посвистує, як не вимкнутий чайник. Ноги на старості літ геть обважніли, не хочуть ходити. Набухлі вени, наче морені пирію, обплели і здавили обидві кінцівки. Час постарався, авжеж. Казав старий Гнат: «Вгомонися, жінко, дай дитині спокій, не можна так докучати померлим». І слухати не хотіла. Ось уже десятий рік як відійшла Ніна в кращий із світів, а не минає тижня, аби мати не навідалася на її могилу. Прийде, поцілує холодний мармур надгробної плити, погладить на її зображенні доньчину голівку, помолиться, запалить свічечку, поскубе травичку, що пробилась крізь цемент відмостки, а відтак присяде на лавочку і поведе з донею розмову. Про дідусеву й бабусину радість – онучечку Полінку, яка восени вже пішла в п’ятий клас, про справи домашні, як їм усім у домі бракує її. Ніниного милого голосочка, підтримки, доброго, щирого слова розради…Баба Валя вже не плаче, не ридає, як колись. Сльози давно висохли, тільки випечені їх солоними потоками очі погасли. В них застигло стільки німого материнського болю!..
Одненькою росла Ніна в мати-тата. Мріяла стати агрономом, відроджувати високі врожаї нашої Луганщини. Тож після закінчення школи пішла навчатися до аграрного університету. То була та благословенна пора, коли в єстві людини пробуджується трепетно-щемливий лоскіт юності, зароджуються симпатії, перше кохання. Ніна зустріла його і світ одразу заяснів для неї зорями. Коля навчався в медичному інституті, тож коло їхніх інтересів і зацікавлень щораз більше зближувало молодих людей. Романтичні побачення, захоплюючі розмови… Настав час, коли Ніна вирішила познайомити хлопця зі своїми батьками. Осіннього суботнього надвечір’я разом приїхали у село. Рідні були не в захваті від зовнішнього вигляду гостя. Непоказний, хирлявий, довгов’язий. На тлі красуні-доньки він геть програвав. Зиркали на нього нишком, приглядалися. Та врешті дійшли думки, що з краси води не пити. Хлопець не гультяїсько, а має життєву мету, он уже на четвертому курсі інституту, можна сказати, за п’ять хвилин – лікар.
Відтоді Ніна щосуботи, коли їхала додому, брала з собою Колю. Його батьки живуть далеченько, а її на сотню кілометрів ближче. Приймали хлопця як рідного, бачили в ньому майбутнього зятя. До приїзду «моїх студентів» Валентина Іванівна завжди старалася приготувати щось добреньке та смачненьке. Звісна річ, та смакота з’являється на столі не з неба, їй з чоловіком для цього треба було добряче натужувати сили, пораючи городи, худобу, все те, що бігає та кудкудакає у дворі, врешті-решт і самій натанцюватися біля плити. Та батьки не рахувалися ні з чим. Чого для дітей не зробиш?..
Недільного пообіддя, споряджаючи їх з дому, мати пакувала кожному окремо сумку (Ніна і Коля мешкали в гуртожитках порізно і далекувато одне від одного в місті). Чого лишень туди не напихали! І м’ясо, і копченості, і квашенину, вузли з сиром, яйцями, слоїки зі сметаною, варене, печене… «Колю, синку, перед тим як йтимеш ранком на лекції, не забувай поснідати, а то, не дай Боже, виразку шлунку  наживеш», – наставляла по-материнськи Валентина Іванівна хлопця. Попервах, беручи з її рук ті сумки, Коля ніяковів, м’явся, переступаючи з ноги на ногу. Однак дуже скоро сором’язливість його зникла, він став приймати усе як належне.
Збігали дні, місяці… Ніна вже працювала агрономом у сусідньому селі. Романтичне гаряче кохання подарувало Ніні та Колі донечку. Чи став юнак добрим батьком для Полінки? Побавиться татусь з дитям, поносить на руках, на прогулянку виведе… Якось утрьох навіть сфотографувалися. Та світлина досі зберігається в сімейному альбомі. Нінині батьки спочатку натякали, а там і відверто заговорили, що пора молодим юридично оформити свої стосунки. Адже селом вже поповзли перешепти, що їхня донька «живе з хлопцем на віру». Це не відповідає кодексу народної ї християнської моралі. Микола не заперечував, але заміж дівчину чомусь не квапився кликати. Зволікав. То сесія в нього «на носі», то грошей на костюм ще не назбирав, то якісь інші перепони. Згодом Микола перестав часто навідуватися у село. А приїде – побуде годину-дві й збирається назад. Ніна ходила замислена, пригнічена, нишком втираючи сльози. Мати серцем відчувала недобре.
«Мамо, він… він мене зрадив! У нього є інша. Я жити не хочу!» – і заридала. «Стривай, доню, а може, то неправда, наговір, робота недоброзичливців?». «Які недоброзичливці, мамо? Я навіть бачила їх в обнімку. Та він і сам зізнався». Валентина Іванівна все зрозуміла: «Недарма, ой недарма Микола так зволікав із РАЦСом…»
З агрокабінету повідомили – Ніну знайшли в кабінеті неживою… Для батьків і маленької Полінки світ осиротів без доні, матері. То неправда, що час гоїть рани. Ні, він лише милосердно їх бинтує. З роками біль втрати не відступає. Але жити треба. Тепер ось для сиротинки-внучечки. Ростити її, виховувати, виводити в люди. Після смерті Ніни тато дитини зовсім слід загубив.
Баба Валя і дід Гнат давно на пенсійних хлібах. А вони, ті хліба, нині не солодкі. Пенсії – куціші від заячого хвоста. З їхніми гаманцями не розженешся. Купують найнеобхідніше, щонайперше – для внучечки.
Занедужала Полінка. Місцевий ескулап скерував юну пацієнтку на консультацію до обласних фахівців. Там лікар, розпитуючи про те, про се, поцікавився батьками. Тут баба Валя і розповіла свою сумну історію, назвала прізвище Полінкиного тата-втікача. «Микола? – здивувався лікар. – Та я його знаю. Нещодавно разом у столиці на курсах були. Він тут недалеко, у сусідньому містечку живе, керує відділенням
лікарні, має дружину, сина».
Довго радилися старенькі ,що робити – їхати до того негідника, здибатися з ним, випрошувати якусь дещицю для його ж рідної дитини, а чи не принижуватися? Дотепер і без нього якось давали внучці раду. Дід Гнат вирішив «сховати гонор до кишені» і таки їхати – усім трьом, разом з Полінкою.
«Микола Михайлович на виїзді. Якщо хочете – почекайте. Він скоро має бути. А ви звідки будете?», – почали розпитувати санітарки. Дебелий гладкий дядько в білому халаті, з круглим пивним животом з’явився в коридорі несподівано. В нього майже нічого не зосталося від сухенького Миколи. Але то був він. Хоч і минуло понад 11 років. Його очі, ніс, насуплені брови, вузька шпарина рота. «Тут до Вас люди», – доповіла санітарка. «Хто такі? Що їм треба?», – зиркнув на прибульців з-під лоба і не запитуючи, що їм треба, поніс своє обважніле тіло до кабінету. Трійця несміливо потупцювала за ним. «То що ви хочете?» – нарешті спитав, вмощуючись пихато у м’яке крісло. Не привітався, не запропонував старшим людям сісти.
«День добрий, Колю!» – промовив дід Гнат. «Ми що, знайомі? – окинув на старого колючі очі. – Знаєте, давайте без панібратства!». «Знайомі, Колю, ще й як знайомі! – дід Гнат, обурений поведінкою господаря кабінету, ледве стримувався, але мовив спокійно. – Я тато тієї Ніни, в якої ти зняв нектар першої любові, покинув з дитиною. Через тебе вона пішла з цього світу. А це, – він вказав рукою на дружину, – її мама. Може, пам’ятаєш? З нами твоя донька, Полінкою звати. Не забув? Подивись, яка гарна, мов квіточка». Микола навіть не глянув на дитину. Він почервонів, засмикався, схопився з крісла, закричав: «Це шантаж! Ніяких дочок у мене немає! Що, власне, вам від мене треба?» «Окрім допомоги на твою рідну дитину, абсолютно нічого. Вона, Колю, як не дивно, щодня їсти хоче. І одежини, і взуванки, і ще багато чого потребує». «Я – не служба милосердя! Хочете мене ославити? Нічого у вас не вийде! Ви для мене – ніхто. Я вас не знав і знати не хочу!». «Щось не збагну. Ти оце вар’ята розігруєш, чи в тебе, як кажуть медики, амнезія? То допоможу дещо згадати. Пам’ятаєш, голубе, як я виносив тобі до автотраси чумаки, аби ти, добираючись у своїх драних штанях, брезентових тапках приїздив до нас, а я тебе відправляв майже на своїй спині до автобуса, щоб ти ноги не намочив, це теж забув?». «А пам’ятаєш, Колю, як я, – втрутилась старенька, – кожне яєчко загортала в бумажечки, щоб не побив по дорозі. Ти ще з мене кепкував», – нагадала баба Валя. «А ця фотокартка тобі нічого не нагадує?», – дід Гнат вийняв з кишені і показав знайому світлину з сімейного альбому. «Геть звідси! – зашипів Микола, – я зараз міліцію викличу!». І силою виштовхав усіх трьох за двері.
Усілякого сподівалися старенькі, але таке і в страшному сні не могло наснитися! Принижені, ображені, вони вкотре переконалися, що марно стукати у двері, де нікого немає вдома.
Закон захистив права сиротини. Розглянувши цивільний позов, суд виніс постанову про стягнення з батька дитини аліментів.
А як же совість, сумління, усе те, що робить людину людиною? У Миколи, мабуть, душа наскрізь прогнила. То як може така людина ще і людей лікувати? До таких людей, як Микола, гріхи чіпляються, як реп’яхи. Навіть, щире каяття не допомагає. Але життя бумерангом все поверне кривднику. Як писала Ліна Костенко: «Зло завше повертається туди, звідки вирушає в дорогу»!

Іван ЛАВРЕНКО, смт Білокуракине

36 СЕСІЯ БІЛОКУРАКИНСЬКОЇ РАЙОННОЇ РАДИ

17 вересня в залі засідань Білокуракинської райдержадміністрації відбулася 36 сесія районної ради 7 скликання. Її відкрив голова районної ради К.І.Бондаренко. З 26 депутатів на сесію прибули 17, у такій кількості сесія була правомочна розпочати роботу та приймати рішення. Прозвучав Гімн України. У роботі сесії, окрім депутатів, взяли участь голова райдержадміністрації С.І.Іванюченко, заступники голови райдержадміністрації, керівники структурних підрозділів райдержадміністрації, керівники Білокуракинського відділу Старобільської місцевої прокуратури, відділу поліції, ряду підприємств, установ.
Депутати внесли зміни та доповнення до районного бюджету на 2018 рік, з цього питання інформувала в.о. заступника начальника бюджетного відділу – головний спеціаліст управління фінансів РДА Наталія Усенко. Після цього депутатами районної ради були затверджені Статут комунального некомерційного підприємства «Білокуракинський районний центр первинної медико-санітарної допомоги» у новій редакції, де доповідачем виступив головний лікар Комунального некомерційного підприємства «Білокуракинський районний центр первинної медико-санітарної допомоги» Віталій Лунякін. Насиченим на обговорення виявилось питання про затвердження положення про звання «Почесний громадянин Білокуракинського району», із якого інформував керуючий справами виконавчого апарату районної ради Сергій Косяченко.
Під час розгляду питань різних голова районної ради зачитав присутнім інформацію Луганської обласної прокуратури щодо рейдерського захвату земель у Шарівці. У листі було зазначено, що прокуратурою області розглянуто колективне звернення депутатів Білокуракинської районної ради Луганської області, яке надійшло від народного депутата України О.В.Ляшка щодо самовільного використання фермерським господарством «Застава-2010» земельної ділянки, розташованої на території Шарівської сільської ради Білокуракинського району Луганської області. В листі повідомлялося, що слідчим відділом Білокуракинського ВП ГУНП в Луганській області здійснюється досудове розслідування у кримінальному провадженні, розпочатому за фактом самовільного зайняття земельної ділянки сільськогосподарського призначення площею 151 га, розташованої на території Шарівської сільської ради Білокуракинського району Луганської області, за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч.1 ст. 197-1 КК України. Досудове розслідування у кримінальному провадженні триває, проводяться необхідні слідчі (розшукові) дії, спрямовані на встановлення всіх обставин вчиненого кримінального правопорушення, у тому числі щодо визначення розміру збитків, завданих державі внаслідок самовільного зайняття земельної ділянки. На цей час у кримінальному провадженні проводиться комплексна земельно-технічна та економічна експертиза.
Після розгляду всіх питань порядку денного сесії, взяття до відома всіх зауважень та пропозицій щодо ведення сесії, 36 сесія районної ради сьомого скликання була оголошена закритою.