Розруха в голові або амнезія (оповідання)

На кладовищі тихо. Після тривалого шаленства гультяй вітрисько врешті вгомонився. Небо проясніло, в природі розлилась така благодать…
О цій ранковій порі цвинтарну тишу порушує хіба що легеньке подзенькування фольгових пелюсток штучних квітів на могильних надгробках.
Баба Валя нарешті вибралася на кладовище. Насилу дошкандибала. Захекалася, в грудях посвистує, як не вимкнутий чайник. Ноги на старості літ геть обважніли, не хочуть ходити. Набухлі вени, наче морені пирію, обплели і здавили обидві кінцівки. Час постарався, авжеж. Казав старий Гнат: «Вгомонися, жінко, дай дитині спокій, не можна так докучати померлим». І слухати не хотіла. Ось уже десятий рік як відійшла Ніна в кращий із світів, а не минає тижня, аби мати не навідалася на її могилу. Прийде, поцілує холодний мармур надгробної плити, погладить на її зображенні доньчину голівку, помолиться, запалить свічечку, поскубе травичку, що пробилась крізь цемент відмостки, а відтак присяде на лавочку і поведе з донею розмову. Про дідусеву й бабусину радість – онучечку Полінку, яка восени вже пішла в п’ятий клас, про справи домашні, як їм усім у домі бракує її. Ніниного милого голосочка, підтримки, доброго, щирого слова розради…Баба Валя вже не плаче, не ридає, як колись. Сльози давно висохли, тільки випечені їх солоними потоками очі погасли. В них застигло стільки німого материнського болю!..
Одненькою росла Ніна в мати-тата. Мріяла стати агрономом, відроджувати високі врожаї нашої Луганщини. Тож після закінчення школи пішла навчатися до аграрного університету. То була та благословенна пора, коли в єстві людини пробуджується трепетно-щемливий лоскіт юності, зароджуються симпатії, перше кохання. Ніна зустріла його і світ одразу заяснів для неї зорями. Коля навчався в медичному інституті, тож коло їхніх інтересів і зацікавлень щораз більше зближувало молодих людей. Романтичні побачення, захоплюючі розмови… Настав час, коли Ніна вирішила познайомити хлопця зі своїми батьками. Осіннього суботнього надвечір’я разом приїхали у село. Рідні були не в захваті від зовнішнього вигляду гостя. Непоказний, хирлявий, довгов’язий. На тлі красуні-доньки він геть програвав. Зиркали на нього нишком, приглядалися. Та врешті дійшли думки, що з краси води не пити. Хлопець не гультяїсько, а має життєву мету, он уже на четвертому курсі інституту, можна сказати, за п’ять хвилин – лікар.
Відтоді Ніна щосуботи, коли їхала додому, брала з собою Колю. Його батьки живуть далеченько, а її на сотню кілометрів ближче. Приймали хлопця як рідного, бачили в ньому майбутнього зятя. До приїзду «моїх студентів» Валентина Іванівна завжди старалася приготувати щось добреньке та смачненьке. Звісна річ, та смакота з’являється на столі не з неба, їй з чоловіком для цього треба було добряче натужувати сили, пораючи городи, худобу, все те, що бігає та кудкудакає у дворі, врешті-решт і самій натанцюватися біля плити. Та батьки не рахувалися ні з чим. Чого для дітей не зробиш?..
Недільного пообіддя, споряджаючи їх з дому, мати пакувала кожному окремо сумку (Ніна і Коля мешкали в гуртожитках порізно і далекувато одне від одного в місті). Чого лишень туди не напихали! І м’ясо, і копченості, і квашенину, вузли з сиром, яйцями, слоїки зі сметаною, варене, печене… «Колю, синку, перед тим як йтимеш ранком на лекції, не забувай поснідати, а то, не дай Боже, виразку шлунку  наживеш», – наставляла по-материнськи Валентина Іванівна хлопця. Попервах, беручи з її рук ті сумки, Коля ніяковів, м’явся, переступаючи з ноги на ногу. Однак дуже скоро сором’язливість його зникла, він став приймати усе як належне.
Збігали дні, місяці… Ніна вже працювала агрономом у сусідньому селі. Романтичне гаряче кохання подарувало Ніні та Колі донечку. Чи став юнак добрим батьком для Полінки? Побавиться татусь з дитям, поносить на руках, на прогулянку виведе… Якось утрьох навіть сфотографувалися. Та світлина досі зберігається в сімейному альбомі. Нінині батьки спочатку натякали, а там і відверто заговорили, що пора молодим юридично оформити свої стосунки. Адже селом вже поповзли перешепти, що їхня донька «живе з хлопцем на віру». Це не відповідає кодексу народної ї християнської моралі. Микола не заперечував, але заміж дівчину чомусь не квапився кликати. Зволікав. То сесія в нього «на носі», то грошей на костюм ще не назбирав, то якісь інші перепони. Згодом Микола перестав часто навідуватися у село. А приїде – побуде годину-дві й збирається назад. Ніна ходила замислена, пригнічена, нишком втираючи сльози. Мати серцем відчувала недобре.
«Мамо, він… він мене зрадив! У нього є інша. Я жити не хочу!» – і заридала. «Стривай, доню, а може, то неправда, наговір, робота недоброзичливців?». «Які недоброзичливці, мамо? Я навіть бачила їх в обнімку. Та він і сам зізнався». Валентина Іванівна все зрозуміла: «Недарма, ой недарма Микола так зволікав із РАЦСом…»
З агрокабінету повідомили – Ніну знайшли в кабінеті неживою… Для батьків і маленької Полінки світ осиротів без доні, матері. То неправда, що час гоїть рани. Ні, він лише милосердно їх бинтує. З роками біль втрати не відступає. Але жити треба. Тепер ось для сиротинки-внучечки. Ростити її, виховувати, виводити в люди. Після смерті Ніни тато дитини зовсім слід загубив.
Баба Валя і дід Гнат давно на пенсійних хлібах. А вони, ті хліба, нині не солодкі. Пенсії – куціші від заячого хвоста. З їхніми гаманцями не розженешся. Купують найнеобхідніше, щонайперше – для внучечки.
Занедужала Полінка. Місцевий ескулап скерував юну пацієнтку на консультацію до обласних фахівців. Там лікар, розпитуючи про те, про се, поцікавився батьками. Тут баба Валя і розповіла свою сумну історію, назвала прізвище Полінкиного тата-втікача. «Микола? – здивувався лікар. – Та я його знаю. Нещодавно разом у столиці на курсах були. Він тут недалеко, у сусідньому містечку живе, керує відділенням
лікарні, має дружину, сина».
Довго радилися старенькі ,що робити – їхати до того негідника, здибатися з ним, випрошувати якусь дещицю для його ж рідної дитини, а чи не принижуватися? Дотепер і без нього якось давали внучці раду. Дід Гнат вирішив «сховати гонор до кишені» і таки їхати – усім трьом, разом з Полінкою.
«Микола Михайлович на виїзді. Якщо хочете – почекайте. Він скоро має бути. А ви звідки будете?», – почали розпитувати санітарки. Дебелий гладкий дядько в білому халаті, з круглим пивним животом з’явився в коридорі несподівано. В нього майже нічого не зосталося від сухенького Миколи. Але то був він. Хоч і минуло понад 11 років. Його очі, ніс, насуплені брови, вузька шпарина рота. «Тут до Вас люди», – доповіла санітарка. «Хто такі? Що їм треба?», – зиркнув на прибульців з-під лоба і не запитуючи, що їм треба, поніс своє обважніле тіло до кабінету. Трійця несміливо потупцювала за ним. «То що ви хочете?» – нарешті спитав, вмощуючись пихато у м’яке крісло. Не привітався, не запропонував старшим людям сісти.
«День добрий, Колю!» – промовив дід Гнат. «Ми що, знайомі? – окинув на старого колючі очі. – Знаєте, давайте без панібратства!». «Знайомі, Колю, ще й як знайомі! – дід Гнат, обурений поведінкою господаря кабінету, ледве стримувався, але мовив спокійно. – Я тато тієї Ніни, в якої ти зняв нектар першої любові, покинув з дитиною. Через тебе вона пішла з цього світу. А це, – він вказав рукою на дружину, – її мама. Може, пам’ятаєш? З нами твоя донька, Полінкою звати. Не забув? Подивись, яка гарна, мов квіточка». Микола навіть не глянув на дитину. Він почервонів, засмикався, схопився з крісла, закричав: «Це шантаж! Ніяких дочок у мене немає! Що, власне, вам від мене треба?» «Окрім допомоги на твою рідну дитину, абсолютно нічого. Вона, Колю, як не дивно, щодня їсти хоче. І одежини, і взуванки, і ще багато чого потребує». «Я – не служба милосердя! Хочете мене ославити? Нічого у вас не вийде! Ви для мене – ніхто. Я вас не знав і знати не хочу!». «Щось не збагну. Ти оце вар’ята розігруєш, чи в тебе, як кажуть медики, амнезія? То допоможу дещо згадати. Пам’ятаєш, голубе, як я виносив тобі до автотраси чумаки, аби ти, добираючись у своїх драних штанях, брезентових тапках приїздив до нас, а я тебе відправляв майже на своїй спині до автобуса, щоб ти ноги не намочив, це теж забув?». «А пам’ятаєш, Колю, як я, – втрутилась старенька, – кожне яєчко загортала в бумажечки, щоб не побив по дорозі. Ти ще з мене кепкував», – нагадала баба Валя. «А ця фотокартка тобі нічого не нагадує?», – дід Гнат вийняв з кишені і показав знайому світлину з сімейного альбому. «Геть звідси! – зашипів Микола, – я зараз міліцію викличу!». І силою виштовхав усіх трьох за двері.
Усілякого сподівалися старенькі, але таке і в страшному сні не могло наснитися! Принижені, ображені, вони вкотре переконалися, що марно стукати у двері, де нікого немає вдома.
Закон захистив права сиротини. Розглянувши цивільний позов, суд виніс постанову про стягнення з батька дитини аліментів.
А як же совість, сумління, усе те, що робить людину людиною? У Миколи, мабуть, душа наскрізь прогнила. То як може така людина ще і людей лікувати? До таких людей, як Микола, гріхи чіпляються, як реп’яхи. Навіть, щире каяття не допомагає. Але життя бумерангом все поверне кривднику. Як писала Ліна Костенко: «Зло завше повертається туди, звідки вирушає в дорогу»!

Іван ЛАВРЕНКО, смт Білокуракине

У ЧЕТВЕР БІЛЯ КРИНИЦІ

Ніхто не буде заперечувати, коли скажу, що Білокуракинщина – чудовий край. Тут немає санаторію, як у Карпатах, тут немає пляжу, як біля Одеси, але все одно тут красиво. По-своєму, тут красиво. Є чудові місця, де можна змістовно відпочити. І білокуракинці в часи дозвілля вирушають у похід за здоров’ям. У кожного свій смак. Один з сім’єю вирушає до Ясинового яру, щоб назбирати не менше мішка грибів, інший – в одиночку ловить рибу на ставку села Шовкунівка чи Бунчуківка. А дехто кулею на іномарці мчить до Шандрівки, щоб помилуватись краєвидом і чужою жінкою, що везе з собою. Грішно, але круто і прикольно. Є і у мене улюблений куточок. Це Відраднівська криниця. Коли до неї їдеш чи йдеш, то такий краєвид, що аж серце від радості пришвидчено стукає, крейдяні гори і безкінечний вид лугів. У будь-яку пору року мені криниченька мила. Особливо після реконструкції, яку зробив за допомогою громади покійний Гапочка Михайло Андрійович. Простягаю руки і черпаю воду, цілющу, прохолодну. Її смак не сплутаєш з іншою. І ніби якийсь невидимий голос говорить: «Пийте на здоров’я. Користуйтеся дарами природи».
Уже багато років відвідую криницю і так склалося, що сподобив їздити тільки у четвер. Бували і негативні пригоди. Якось надвечір натякнув дружині: картоплю просапати можна б, води скуштувати. Правда, дощиком тхне. Не встиг я віднести газети у дім, як дружина сиділа в машині і перевіряла свою кофтину. «Мобілку шукає», – подумав я. І не дивно. Сучасна жінка без мобілки – це що «кінь без хвоста». З мобілочки усе і почалося. Проспівала вона соловейком як тільки приїхали до криниці .Телефонувала знайома подруга. «Це надовго», – подумав я і не помилився. Спочатку розмови були про серіали, потім політичні теми, кулінарія, спорт. За цей час я набрав два бідони води, навантажив їх, сам попив водички. А розмови тільки набирали обертів. Уже й дощик виляскує по машині. Стою, чекаю. Подруги обговорюють різні важливі питання, серед них такі: на яку висоту стрибав Сергій Бубка, чому у Пітера зачіска на ліву сторону, чому батька письменника Максима Рильського звали Тадей, скільки солі потрібно, коли печеш торт. Я вже встиг добряче промокнути. Стою під дощем і розмірковую. «Це ж хтось придумав мобілку? Зустрів би його в цю годину і дав би дулю. Хай без маку, але з великим задоволенням». Нарешті дружина сказала: «Чао», по-нашому це означає «пока». «Ура» я хотів закричати і передумав. Яке там «ура». Машина не хоче заводитись. Виліз, невесело, бо треба ремонтувати. Встромив голову під капот, мов страус свою голову у пісок. Дощ не вщухав, а з машини долітали такі поради для мене: перевір бензонасос, перевір карбюратор, протри свічку і так далі. Мені чомусь стало весело. А тому, що згадав Івана Ілліча Лизенка із Лизиного, колись я був у нього напарником на автомобілі під час збирання врожаю. Я тоді ще парубкував, то він мені радив: «Іване пам’ятай, що жінку треба слухати двічі – це коли кличе їсти і коли кличе спати». Давно сказано, а як правдиво. Мої роздуми перервав шум двигуна, який після кашляння завівся. Додому доїхали без пригод, правда, уже добре стемніло, після обговорили поїздку. Дипломатично, без сварки. Настало крихке перемир’я, бо інколи та чи інша сторона його порушує. Ця пригода забулась. Тепер я став сам їздити по воду.
І ось одного ранку знову мій курс до криниці, бо по селищу відключили напругу, а коли немає світла, то і водички ніде набрати, бо колодязів і ручних фонтанів немає, ось і виручає криниця. У салоні тихо, як у «торбі з салом». Під’їжджаю і починаю виймати бідони. Поставив їх на землю і лише тоді побачив красивого солдата, шо у формі прикордонника сидів біля самісінької води. Видно було, що у нього якась неприємність. Акуратний чубчик лише доповнював його вроду, але він був замислений і не звертав на мене уваги. Цікавість взяла верх і я підійшов до нього. Подав перший руку і назвався дідом Іваном, «та Богдан я», – невесело відповів юнак. «Це ж яка нечиста сила образила солдата?», – продовжував я. І почув наступне: «Огляньтеся, он там на горі та нечиста сила. Дикунка вона, степовичка». І дійсно майже на вершині стояла дівчина у зеленій сукні і вишневій хустині. Здалеку вона нагадувала вишеньку-черешеньку, про яку співав квартет «Гетьман». Тим часом Богдан продовжував. «Я бачу, що ви, діду, нічого не розумієте в цій історії, я також не второпаю що до чого». «То розкажи про себе», – все наполягав я. Розповідь Богдана прояснила майже все.
«Нетутешній я. У Білокуракине приїхав з другом. Служили разом на одній заставі. Він повар, а я кінолог. Люблю з дитинства собак. На кордоні з Румунією, де ми служили, не так уже й тихо, як розповідають. Відслужили і Михайло запросив мене у гості, а через рік він до мене приїде аж на Львівщину під самісіньку Польщу. Отож у вівторок прийшов сюди. Сидів і пив водичку, бо дуже-дуже смачна, а ота дикунка підкралась, забрала берет, облила водою і втекла на гору. Благав, благав – не повернула, а рушив іти, два рази сказала: «Приходь завтра, віддам». Прийшов учора – теж саме. Сьогодні четвер – і не віддає». Я встав і щосили крикнув: «Принеси берет Богдану, йому іти в військкомат, становитись на облік». А у відповідь почули: «Ха-ха-ха». Я почав збиратись, вільного часу в мене не було, а коли скінчиться оте «ха-ха-ха» невідомо.
Щось тягнуло мене до криниці і я не витримав. Через два дні у неділю поїхав знову. Нічого нового. Люди порались на грядках, біля криниці два школярі намагались поцілити горобців.
Мабуть дівчина повернула берет і Богдан поїхав додому. На тому й заспокоївся. Та наближався четвер. Цей четвер видався вдалим у всіх напрямках. Коли снідав, то побачив павучка – буде якась новина, а це так здавна говорять. Було сонячно, дружина пішла на ринок, то момент відвідати криницю відмінний. Приїжджаю і немає нікого, хоча росичка вже зійшла. Зупинив машину, роздивляюсь на всі боки. Те, що я побачив, вивело мене з рівноваги. На східцях до води стояли дві валізи, а на них, мов печатки на документах, зелений берет і вишнева хустка. Тишу порушив голос Богдана: «Діду Іване, ми йдемо». «Таки спіймав Богдан свою дикунку», – визначив я і так стало легко на душі. А дикунка сміливо підійшла до мене і сказала: «Я – Марина, наречена Богдана». А щоб це було правдивіше, схопила беретик і притулила до грудей. Нема в ній нічого дивного – повненька, бровенята, мов дві дуги, риженькі кучерики. А ось очі, мов дві зірочки, та і кирпатий носик стверджував, що дівчина з характером. Я вирішив перевести розмову на жарти. Почав з Богдана. «То ти крадеш у нас дівку?». «Ні, я сама поїду хоч куди, – втрутилась Марина. – Аби з Богданчиком. Мої батьки згодні», – гордо заявила дівчина.
На ній красиво сиділа простенька одежа. Ну то й що – гарній дівці гарно й у ганчірці. Раптом Маринка несміливо сказала: «Нам би до автостанції». «Зараз їдемо», – сказав я і повіз їх своїм маршрутом. Це по вулиці Підгірній. На асфальтівку виїхали біля Свято-Тихонівського храму. Не змовляючись, зупинилися напроти храму, звичайний сонячний день. Стояли ми і думали кожний своє. Маринка думала так: «Господи, люблю я його, грішна стала. Спасибі берету, коли б не він, було 6 інакше». Богдан думав своє: «Обіцяв батькам довго не женитись, а вийшло, як у пісні: повернувсь додому солдат із походу та й привіз дівчину хорошу на вроду». А я, мов філософ, думав про силу кохання. «Що ви бурмочете?», – обізвалась до мене Маринка. «Та повторюю «Отче наш», – збрехав я.
Проїжджали машини, йшли пішоходи і усім було байдуже до нас. Адже ніхто не знав, що оця дівчина назавжди їде в чужий край. Виблискували золотом куполи Свято-Тихонівського храму. І промінчики сонця, мов стріли Амура, благословляли молодят на щасливий шлюб. А вже біля автостанції я їм коротко сказав: «Бережіть одне одного, перше кохання Богом дане». Богдан мовчав, а Маринка сказала: «Я його нікому не віддам, ніхто його не образить». У її словах було стільки рішучості, що я повірив, що так і буде. А ми говорили, що тепер молодь не вміє кохати.
У рідному дворі поставив машину у гараж, бідони примостив, де їм виділене місце. Потім підійшов до дружини і двічі ніжно поцілував. Їй це сподобалось, адже це буває рідко, та все ж для солідності сказала: «Що з тобою, перегрівся, чи що?» «Та нічого ти не розумієш», – махнув я рукою. Просто сьогодні четвер. А вже коли сидів у кухні на дивані, то дійшов до такої думки: що не кажіть, а вода у Відраднівській криниці має цілющі властивості. Виліковує багато болячок і допомагає в коханні.

Іван ЛАВРЕНКО, смт Білокуракине